Був в Україні один добрий дідусь – ні, не Святий Миколай, – котрий щиро любив мільйони дітей і, замість заклопотаних батьків, від Сяну до Дону із року в рік переказував кільком поколінням хлопчиків та дівчаток незабутні телеказки. І, виявилося, то була справа державна – витворювати з малечі справжніх українців. Той ритуал майже чверть століття ніщо не могло порушити.
- «Добрий вечір вам, малятка! Любі хлопчики й дівчатка!» – саме таке привітання лунало з екрану телевізора майже три десятки років, починаючи з 1962 року, з уст актора Петра Весклярова (1911-1994), більш відомого як дід Панас. Цього року ми відзначаємо 110 років з дня народження цього видатного актора, телеведучого, справжнього українця із козацьким корінням, хоча й народженого у єврейській сім’ї.
Народився майбутній дід Панас у комуні Здобутку, на околиці повітового містечка Тальне, на Черкащині. По закінченню школи Петро працював на Київській залізниці; аби вечорами не нудьгувати, юнак організував у Тальному театральний гурток. Під час гастролей його у самодіяльній виставі побачили актори Черкаського робітничо-селянського театру. Аматор настільки сподобався, що попри брак спеціальної освіти хлопця запросили до трупи: «замолоду слід мандрувати по своє щастя…»
Його слава бігла попереду, бо таких самоуків Господь робить поштучно, а коли вони потрапляють у театр, – ім’я їм «окраса сцени». Петро Вескляров служив у Черкаському робітничо-селянському театрі. Під час війни його мобілізували та приписали до військового похідного театру Південно-Західного фронту. З 1946 року працював у Волинському обласному музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка.
Природний акторський талант справді швидко помітили українські кінорежисери та від 1959 р. почали запрошувати на зйомки. Петро Вескляров мав звання заслуженого артиста УРСР. На час присудження звання він відзнявся у понад 50 фільмах, серед яких «Вій», «Лісова пісня», «Олекса Довбуш», «Гадюка», «Циган», «Іванна», «Забудьте слово смерть» тощо.
Утім, найбільше запам’ятався актор малечі та старшому глядачеві, як лагідний казкар дідусь Панас, відколи з 1962 р. на Українському радіо, а згодом на телебаченні в програмі «На добраніч, діти», почав читати «Вечірню казку» для дітей. Цікаво, що в кастингу на роль казкаря брало участь близько 200 осіб, але ця роль дісталася саме йому.
- «Ви любите слухать казки, то я знаю. Отож бо тихенько, бо я починаю». Усміхнений, часом поправляючи розкішні козацькі вуса, у незмінній вишиванці, актор звертався до малечі просто із сільської хати, оздобленої вишитими рушниками. Як згадує диктор, телеведуча програм УТ, народна артистка України Тамара Миколаївна Гримальська: «На Хрещатик, 26 (адреса телестудії) він завжди приходив у вишиванці і так само йшов – не перевдягаючись. То були його особисті вишиванки, не реквізит із костюмерної. Він, взагалі, видавався справжнім, в усьому справжнім…»
Українська вишиванка Весклярова часом дратувала керівництво телебачення. Намагалися часто перевдягнути діда Панаса у звичайну сорочку, проте редакцію постійно завалювали листи глядачів із вимогою «повернути діда у вишиванці». Весклярова подекуди звинувачували в націоналізмі, а в 1970-х рр. кілька разів навіть намагалися замінити. Але й від цієї ідеї довелося відмовитися під тиском обурених телеглядачів.
Петро Вескляров дуже часто тексти казок складав сам. Усі сценарії та діалоги розробляв самостійно і знав усе напам’ять, бо телесуфлера не було. Для дітей найстрашнішим покаранням, на той час, було залишитися без вечірньої казочки від Діда Панаса. Діти обожнювали діда Панаса. Дитячі листи, що центнерами надходили до телестудії, були адресовані саме йому: «Київ, Хрещатик 26, дідусю Панасу». Одного разу посеред програми Дід Панас закашлявся – програми йшли наживо, – за кілька днів пошта доставила до телецентру десятки тисяч посилок з медом, малиною, травами, щоб улюблений казкар лікувався.
Образ діда Панаса настільки «причепився» до Весклярова, що глядачі, угледівши його на екрані в інших ролях вигукували «О, Дід Панас!». Після цього жоден режисер уже не наважувався запрошувати його у свій фільм.
Петро Юхимович розмовляв тільки українською мовою, жартував: «Я російську не можу вивчити». Це завадило йому стати відомим за межами України.
У житті Петро Юхимович не міг і хвилини без гумору, постійно сипав різними жартами, приказками і примовками, був веселим, справжнім та самобутнім. Про таких людей кажуть «душа компанії».
Дуже прикро що записів програм Весклярова майже не лишилося. Передача йшла в прямому ефірі, нікому й на думку не спадало фіксувати це на плівку. Проте відсутність документальних записів й породжує легенди навколо цієї непересічної особистості, найбільш поширеною з яких є нібито його нецензурна репліка. Чи то дійсно так було, чи вигадка ніколи не дізнаємося. Головне висловили брати Капранови (видавці, письменники, публіцисти), «якщо через стільки років про людину говорять й навіть розповідають всілякі небилиці – ця людина дійсно видатна, справжній національний герой».
Тамара Стратієнко, яка почала читати «Вечірню казку» після Діда Панаса, говорила про нього: «Такі люди, як Петро Юхимович, створювали якісне українське телебачення, і я сподіваюся, що про них завжди будуть пам’ятати. Він багато дав кільком поколінням українських дітей, недарма «людьми нас роблять спогади дитинства».
Казка була його зброєю, якою він боронив українських дітей від різного роду ворогів. Він дозволяв нам засинати щасливими і видрімувати радісний світ. Прокидалися і дорослішали ми вже самостійно, без діда Панаса.
«Спи мій маленький, цить! Й зайчик сіренький спить!»
